ПРЕЗЕНТАЦІЯ МОНОГРАФІЇ ЛЮБОВІ КИЯНОВСЬКОЇ “Сад пісень Івана Карабиця”

НовиниComments Off on ПРЕЗЕНТАЦІЯ МОНОГРАФІЇ ЛЮБОВІ КИЯНОВСЬКОЇ “Сад пісень Івана Карабиця”

НЕБУДЕННА МУЗИЧНА ПОДІЯ

У РАМКАХ ХХIV-го МІЖНАРОДНОГО ФОРУМУ ВИДАВЦІВ

 

ЛЬВІВ 15 вересня 2017 року

ПРЕЗЕНТАЦІЯ МОНОГРАФІЇ ЛЮБОВІ КИЯНОВСЬКОЇ

Сад пісень Івана Карабиця”

Серед акцій ось уже 24-го Форуму видавців – свого роду Піфійських ігор літературного компендіуму України, традиційно сповненого небувалого розмаїття – особливий інтерес та жваве зацікавлення у музикантів завжди викликає насамперед друкована продукція, пов’язана з музичним мистецтвом. Що ж, такі видання – не часте явище на видноколі видавничої справи, тому  кожен крок “назустріч музиці” цінується на вагу золота. А поява монографічних робіт, присвячених творчості композиторських персоналій та ще й представників української музичної культури – викликає навіть певний ажіотаж. Підтвердженням цьому слугував аншлаг у Великому залі Львівської національної музичної академії імені Миколи Лисенка. Зрештою, така заанґажованість публіки була очевидно викликана і добре відомим та шанованим іменем авторки нової книжки – доктора мистецтвознавства, професора, довголітньої завідувачки кафедри історії музики ЛНМА імені М.Лисенка, знаним музикознавцем сучасності – Любові Кияновської. Їй належить кілька сотень наукових та популярних статей, підручників, досліджень та монографій, кожна з яких становить неабияку наукову цінність. Варто згадати лише її фундаментальну  “Стильову еволюцію галицької музичної культури”, популярний підручник “Українська музична культура” та низку монографій, присвячених творчості М.Скорика, М.Колесси, о. Й.Кишакевича, В.Авдієвського. Роботи Л.Кияновської завжди виділяються високим інтелектуалізмом та надзвичайною ерудицією,  глибоким і вдумливим ставленням до обраної теми, своєрідністю науково-мистецьких прочитань.

Героєм нової праці дослідниці став відомий український композитор, чия творча діяльність розвивається на межі ХХ-ХХІ століть – Іван Карабиць. “Сад пісень Івана Карабиця” – ця поетична назва монографії перегукується з назвою збірки поезій одного з філософсько-духовних велетів української думки – “Садом Божественних пісень” Григорія Сковороди. Адже саме Іван Карабиць чи не перший з-поміж вітчизняних композиторів звертається до текстів мислителя, возводячи їх в ранг духовної маєтності українства, творячи в звуковій музичній іпостасі знакове для національної культури полотно – хоровий концерт з однойменною назвою, беручи на себе сміливість кодексувати так довго завуальовані густими історичними муарами ментальні духовно-етичні світоглядні домінанти, тим самим долучаючись до формування векторів та  орієнтирів на шляху становлення національної самосвідомості. Безперечно, що під знаком Сковороди та у неповторному різнобарв’ї власного музичного саду розросталася, квітувала і плодоносила творчість Івана Карабиця. І саме до цього звукового саду, радше, до його пізнання, осмислення, розуміння – запрошує у своїй новій книзі Любов Кияновська.

Символічно, що реальне втілення – друк – музикознавча праця про Івана Карабиця отримала у одному з найбільш “любомудрствующих” та перманентно інтегрованих у високі інтелектуальні культурологічні, історико-соціальні, богословські – загалом гуманітарні сфери українських видань сучасності – “Дух і Літера”, заснованого та виплеканого на відроджених традиціях Києво-Могилянської академії.  Обранцями цього видавництва стали роботи непересічних особитостей минулого і сучасності, а у товаристві високих достойників В.Стуса, І.Дзюби, Є.Сверстюка, В.Скуратівського, А.Бергсона чи С.Авєрінцева, допоки фіґурував лише один з композиторів – Валентин Сільвестров. Отже, наступним кроком у відкритті дихотомії Духу і  Ноти стає творча сильвета Івана Карабиця у інтерпретації Любові Кияновської,  а звукові сади української та світової музики неймовірно багаті і щедрі, тож зароджується поки-що несміливий, та вже відчутний імпульс ймовірності сподівань…

І хоч книжка Любові Кияновської писалася уже у фазі in memoriam – цьогоріч виповнюється 15 років відтоді, як композитор вирушив у подорож вічністю, однак, залишив, дожавши своє поле й покинувши серп, багатий врожай, зерна якого не перестають засіватися. Не випадково ще одним знаковим твором композитора є монументальна композиція для баса і симфонічного оркестру на слова І.Франка “Vivere memento” – “Пам’ятай жити”. А життя композитора – це зерна-партитури, які, з кожним виконанням-звучанням його творів проходять відвічний обіг від засіву до жнив і знов… Тому і в назві статті про цю подію, де панує дух літери, використано епітет музична, адже лише музика – частка душі і єства музиканта – дозволяє вести з собою, зі світом, і з Богом монолог-діалог-полілог. І неначе паритетною, та все ж первинно сутньою була саме музична лінія в подієвій драматургії презентації цієї книги.

Двома фортепіанними Прелюдіями у виконанні Марії Сидір (асистента-стажиста кафедри фортепіано ЛНМА ім.М.Лисенка) розпочалася ця літературно-музична акція. Медитативно-ліричний та пафосно-буремний вступи, а жанр прелюдії етимологічно є нічим іншим як передвісником, спробою провидіння, заставили завмерти зал, бо кожному було зрозуміло – ось в цих звуках оживає істотність незримої присутності їх автора, який, напевно, незримо присутній, супроводжував і автора книжки, так само незримо скеровуючи думки, проростаючи ідеї, розкриваючи потаємні брами секретів творчості. Тож дуже органічно, природньо перепліталися  впродовж години цієї презентації і звуки, і слова, творячи єдину ауру в комплементарній цілості, нерозілляності,  немов гріючись-пірнаючи у лагідний золотий маестат вечірнього сонця ранньої львівської осені…

У слові від автора Любові Кияновської прозвучали дві кардинальні ідеї, які стали наріжними в розбудові та становленні внутрішнього концепту даної музикознавчої праці, котра, на мою думку, виходить далеко за межі вузькопрофільного дослідження, єднаючи в синергетичній суті різнорівневі та багатовекторні виміри такого складного явища як осмислення постаті митця. Здіймаючись над суто традиційними аспектами характеристик стилю, мовленнєво-виражальної сфери тощо, музикознавець наголошує на принципі палімпсесту – перепрочитання, переосмислення. І тут  пам’ять одразу пригадала великого земляка Івана Карабиця – Василя Стуса, який, власне й декодував в українському письменстві жанр палімпсесту. Обережно оперуючи дослідницьким інструментарієм, аби не пошкодити дорогоцінних манускриптів сповідей чиєїсь душі, з відстані дещо ірреального простору спостережень, Любов Кияновська разом з тим  застосовує настільки реально-живу, замалим що не матеріально зриму ідею, підказану вочевидь самим Сковородою – ідею дерева. Ця ідея є однією з ключових у філософській парадигмі мислителя: “Дерево життя”, “Дерево вічності”, “Ми лиш тінь від Дерева Божого”, і врешті – “Мудрий той, хто в зерні побачить і корінь, і стовбур, і крону, і квіти, і плоди” – ось ці сковородинівські сентенції і стали керманичами письменницького авторського процесу, який локалізувався у драматургічно-композиційній структурі книги, нав’язуючи до нового а питомого способу погостювати в “Саді пісень Івана Карабиця”.

І дійсно, можливо мимоволі, та все ж пісенний контент став центральним у музичній лінії цієї події. Іван Карабиць – один з небагатьох композиторів, які почувають себе одинаково комфортно і у жанрі популярної пісні, і у жанрі симфонії, кантати чи концерту. Природовідповідність неперехідних людських цінностей, щирість і простота у світосприйнятті дозволили композиторові створити немало надзвичайно популярних опусів, життя яких у сольному, ансамблевому чи хоровому виконанні звучить безперервно, без жодних пауз. Особливо плідною була співпраця Івана Карабиця з поетом-піснярем Юрієм Рибчинським. Пісня “Моя Земля – моя любов”, немов ліричний гімн, який своїми мелодичними інтонемами та амплітудою свободи дихання ґравітував до неперевершених трепетних рим ще одного великого земляка-донеччанина – безсмертного Володимира Сосюри: “У ріднім батьківськім краю зустріну долю я свою, зустріну я свою любов, свою зорю…”. Ця пісня зворушливо і піднесено прозвучала у виконанні Юлії Бойко (партія фортепіано – Наталія Посікіра-Омельчук), після чого і запропонували оригінальне вирішення одного з романсів на слова раннього Максима Рильського, його знаменитої поезії “Яблука доспіли, яблука червоні”… у джазовій обробці. Делікатний шарм, м’який тембр голосу, витончені ітелігентні імпровізації, ненав’язлива манера співу та вишукана фортепіанна партія – таке виконання студенток джазового факультету Роксоляна Зінчук (вокал) та Юлія Досенко (фортепіано) продемонструвало слухачам варіант рафінованого львівського осіннього джазу. І навіть вербальна магія слова німіє, коли розмова ведеться універсальною мовою звуків…

Та все ж це був вечір Літери, і презентацію книги Любов Кияновської прикрасив своєю присутністю один з найімпозантніших інтелектуалів сучасного літературного контенту, значима і вельми шанована постать в українській та світовій культурі, ось уже 20 років як головний редактор видавництва “Дух і Літера” – Леонід Фінберґ. Складалося враження, що цей видатний культуролог, соціолог сучасності, чий внесок у гуманістичний напрям розвитку людства важко переоцінити, немовби примірявся, співвідносячи текстологічну сутність щойно виданої книжки з живим звучанням музики, яка, зрештою, за великим рахунком, не потребує жодних тлумачень. Та “Спочатку було Слово…”, і діалог між Словом і Звуком ведеться споконвіку. Ба й звук без слів – у невербальній іпостасі – наділений грандіозним смислово-семантичним енергетичним полем, потрясаючим асоціативним рядом, який так часто “бере нас за душу”, працюючи на глибинах підсвідомого чи й позасвідомого, на безмежних просторах космосу людських сердець. Ось так “несказане лишилось несказанним…” І Леонід Фінберґ – абсолютно небагатослівно, проявляючи так характерну для себе інтелектуальну відвагу, засвідчив в імені видавництва “Дух і Літера” продовження діалогу в пошуках співдії раціо та емоціо, прагми і пневми, гармонію рівноваги між якими так довго шукає людтво, розкриваючи ще одну паралель – Дух і Нота. І такі книги як “Дочекатися музики” та “Діалоги” Валентина Сильвестрова, “Сад пісень Івана Карабиця” Любові Кияновської – невеликі, та для когось вкрай необхідні сходинки на шляху, вказаному Сковородою: “Пізнай самого себе”. Суголосним є і цьогорічне видання книги знаменитого сковородинівця Леоніда Ушкалова “Ловитва невловного птаха: життя Григорія Сковороди”, адже чи не кожен митець може повторити за великим філософом: “Світ ловив мене, та не впіймав”.

Саме про такі стосунки – складні, болючі, бо лиш байдуже серце не знає болю – митця зі своєю долею – композиція для скрипки соло Івана Карабиця “МузИка”. Імпровізаційна віртуозна п’єса, в якій сплітаються волюнтаристське паганінієвське начало з нестримною свободою імпровізації народного музиканта, вирішена крізь призму сучасного композиторського мислення  – нелегке завдання для виконавця, і Анна Попіль – студентка ІІІ курсу достойно репрезентувала такий складний насамперед в емоційно-психологічному плані твір. Радість і муки творчості, злети і падіння, межова самотність і гранична відповідальність, коли серце натягує струни під найвищий камертон (як тут не згадати знаменитий кордоцентризм Сковороди). І яке щастя, а випадає воно вибранцям, коли поруч є любляче серце, вірна рука, рідна душа… Іван Карабиць був таким обранцем, бо впродовж життя добрим ангелом-хоронителем, товаришем-порадником, музою-натхненницею була його дружина.

Доктор мистецтвознавства, професор Київської національної музичної академії імені Петра Чайковського, вдова композитора Мар’яна Копиця, зі сльозами на очах, зі словами щирої подяки за пошанування творчості її чоловіка, адресованими передусім авторці книжки та львівським музикантам і такій численній публіці “наблизила” пізнання цієї людини, відкриваючи  найсокровенніші риси характеру Івана Карабиця – скромність, чесність, простоту, щирість, правдивість, сердечність, людяність. Подумалося – а чи є щось кращого від цих чеснот? – щасливий той, кого Бог ними наділяє. І як значиться в анотації – “у цій книжці постає дивовижна доля хлопчика з Донбасу, який першу свою музику почув у шахтарському Артемівську, а став одним із найвидатніших українських композиторів. Монографія про життя і творчість Івана Карабиця виходить за межі суто музикознавчого дослідження: це документ про непросту епоху, в якій, окрім героя оповіді, творили свої сади великі композитори”. І не зовсім сподівано на здавалось би елітарній музично-літературній акції здіймається одне з найболючіших ментально-політичних питань нашого часу, нашої епохи: про вісь між Заходом і Сходом, про єдину Україну, про вигублену десятиліттями інтелігенцію Донеччини, про її кращих синів, до яких однозначно належить композитор Іван Карабиць, про заповітну мрію кожного: мир і ясне небо. Тому, ставлячи в своїй праці такі насущні та загальнолюдські питання, Любов Кияновська симптоматично осягає філософсько-гуманістичний рівень проблематики, намагаючись знайти крізь призму долі однієї людини відповіді на непрості виклики часу. А той широченний культурний ареал мистецьких подій і постатей, охоплений авторкою, поза сумнівом – стає свого роду художнім документом епохи з усіма її плюсами і мінусами. Задушлива атмосфера  брежнєвщини, стагнація тоталітарного режиму, згодом свіжий вітер перших десятиліть незалежності  України і розуміння всієї складності політичної, економічної ситуації, яка тепер  обернулася трагічними військовими подіями. Мимоволі думаєш, дивлячись на небо, на схід і захід сонця: “Що то за дивна краса!”, і вкотре переконуєшся – попри все треба жити, любити, “бо ти на землі людина”.

Людиною з Великої Букви назвав Івана Карабиця композитор, доктор мистецтвознавства, професор Олександр Козаренко, який, певний час проживаючи в Києві, мав змогу ближче пізнати композитора, оцінити його високі людські якості. Поринувши у спогади, О.Козаренко ретроспективно “засвітив” жмуток штрихів до творчого портрету митця, натхненно перемішуючи гайдеґґерівські константи “було-є-буде” у вільному, немов потік свідомості, рефлективному монолозі. Так, поставав Іван Карабиць як творець-засновник одного з найпотужніших музичних фестивалів України “Київ-Мюзік-Фест”, за що доземний уклін та вдяка від багатьох поколінь українських музикантів; і як викладач – ненадмінний, щирий приятель і порадник, який неодноразово гостив вдома студентів; і як важко хвора людина, що все ж бореться, знесилена смертельною недугою. І знову, як заперечення – Сковорода: “Плоть ничтоже – дух животворить!”

Та для кожної людини настає час, коли вона іде “в далечінь ранкову, де вітер землю голубить”… Але ця невідворотність лише точка зустрічі Альфа і Омега. Музикою на текст Василя Губарця І.Карабиць виносить своєрідний вердикт, фокусує центральну вісь опори, суть свого призначення, яку можна відшукати у тому, що не проминальне:

“Чи вітер, чи літня злива -усе мені рідне, миле.

Немає такого дива, немає такої сили,

Щоб сонце зуміла взяти та й понести з собою,

Щоб в серці моїм здолати Любов до землі святої.

Степи обійму шовкові, ліси розцілую любі.

Піду в далечінь ранкову, де вітер землю голубить…”

Ця пісня стала свого роду гімном любові до рідного краю і виконується чи не всіма дитячими і юнацькими хорами України. І це – ті зерна-насінини, з яких проростатимуть нові і нові сади. Свіжо і ясно, з особливою проникливістю виконали цю пісню тріо бандуристок у складі Юлії Когут, Анни Сонник та Вікторії Гамар (керівник Олена Ніколенко) у аранжуванні Заслуженої артистки України Оксани Герасименко. У її ж інтерпретації та під її керівництвом завершили Презентацію тріо бандуристок “Yu Ma Vita”: Юлія Бойко, Марґарета  Сторонянська та Віталія Якимович, які виконали ще одну мега-популярну “Пісню на добро” на слова Юрія Рибчинського. І можна довго і багато “розводити філософію”, та коли розумієш, що діти загальноосвітніх шкіл 7-А  класу в Запоріжжі, 9-Б класу в Києві, ансамбль музичної школи Одеси, хор вчителів у Харкові, вихователів дитячого садка у Львові і хор дитячої студії в Донецьку  співають:

Яблунева, солов’їна в моїм серці Україна,

В моїм серці сонячний Дніпро!

Щира, світла, промениста – хай усіх єднає пісня!

Хай лунає людям на добро!

Це, мабуть, найголовніший заповіт Івана Карабиця: творити і залишити після себе добро. І ця внутрішня оптативна суть, нескореність духу, вірність своєму покликанню, незборима сила віри в життя – ось virtus, arete цього митця. Позитивна енергетика його творів не обминула жодного слухача. Рясними аплодисментами, привітаннями та бажанням придбати і прочитати монографію Любов Кияновської – ось сподіваний результат усіх учасників цього музично-літературного дійства, які приклали максимум зусиль для його реалізації.  І хоч ця недовга, проте щира презентація, була лише одним невеличким зеренцем, “та мудрий той…”.

Обравши амплуа художнього слова у проведенні даної мистецької події, перш за все автор цих рядків намагалася, як і автор презентованої книги вловити суть і сенс значень, настроїти, даючи відповідне послання майбутньому читачеві, співрозмовникові, закликаючи   відвідати “Сад пісень Івана Карабиця”, який так дбайливо, ретельно, з великою любов’ю та натхненням, під високим знаменником інтелектуально-емоційного модусу зарепрезентувала одна з провідних українських музикологів сучасності Любов Кияновська.

Лілія Назар-Шевчук

k3 k4 k10 k9 k7 k5 k8 k11 k1

Comments are closed.

Всі права захищено © Львівська національна музична академія імені М.В.Лисенка, 2015
Створено Inneti Innovations