Новелетта «Ніч con-trust-ів»

НовиниComments Off on Новелетта «Ніч con-trust-ів»

Новелетта   «Ніч con-trust-ів»

«Чи були ви на концерті?», – запитав би хтось.
«Ні, ну, не до кінця, він ж тривав до пів п’ятої ранку, як я потім дізнався!».
«Я аплодував на останньому мікроконцерті!»,
– «ви божевільний… та й це все таки філармонія, а не коридор в консерваторії!».
«Так, це філармонія, яка, відкрила для слухачів акустичні можливості більше ніж однієї зали, в якій зазвичай відбувається все найголовніше».
«І хто ж придумав використати вестибюль, сходовий майданчик та кафетерій?»
– «Така геніальна ідея : звільнити музику із її «золотої клітки», створити момент несподіванки, долучити до концертного арсеналу всі можливі зображальні особливості та завдяки цьому тримати глядацьку увагу у перевертмейстерській сенсорній «в’язниці»…
«В’язниці?»…
«ну так, перевертмейстер повинен бути настільки уважний, наскільки музикант, якому він допомагає, тобто зосередженість від початку до кінця»… «зрозуміло…»…
«отож, його ім’я – Богдан Сегін»…
«то це він придумав перетягнути електронний орган до місця біля сходів?» – «прекрасний педагогічний хід – знайти саме таке місце, де оглядова можливість була б максимальною і дозволяла глядачу спостерігати за виконанням, міксуванням мануалів, що зазвичай є неможливим» –
«хм, я сам також піднявся на декілька сходинок – «підглянути» за грою».
«Що ж ви почули?»
– «Музику дуже космічну спочатку, та таку, що захоплює, але вона весь час повторювалася, і кожного разу мій інтерес до неї тускнів, ставши в якийсь момент тої ж тьмяності, як і те червонувате світло, що наповнювало «залу»
– «»Це був не останній світловий ефект в цьому нічному проекті. Кожен відтінок світла ніби намагався підкреслити той особливий момент – звучання концерту у його радіусі променювання…» .
«А вам що сподобалася музика?»
– «не просто сподобалася. Вона пройшла крізь мене. Нічого не знаючи про композитора чи твір, який звучить, я просто присів на сходи вище, ніж публіка. Спершись спиною на поручні, заплющив очі і приготувався до музичного сплетіння. І, ви знаєте, музика сплелася, спочатку було нелегко – остинатність заважала, та потім цей дискомфорт зник. Я ніби побував у космосі, бо не відчував ні тяжінь, ні початку та кінця, я не відчував ні реального, ні уявного, але щось я таки відчував. Можливо, я відчував лише час. Він просто постав, завмерши, що дало мені паузу для думок у довгому ящику… ви знаєте, ви маєте рацію – втрачається інтерес до музики, але…» – «але будь ласка, зупиніться накладати стільки епітетів, на тацю не помістяться, щоб вивезти їх із надмір переповненої кімнати» – «пробачте за таку словесну нестримність, та це лише початок».
«Тобто?»
– «Твори Філіпа Глаза «Танець №4», «Танець №2» та Стрімкий порив» для соло органу, (Philip Glass «Dance no.4», «Dance no.2», «Mad rush») є дітьми мінімалізму, «біологічний» батько яких вважається яскравим його представником, а виконавець – Марек Топоровський (Marek Toporowski) вважається прекрасним, цікавим органістом. Саме ці твори, стартувавши першими о 21.00, дарували слухачам часову паузу для духовно аналітичної стабілізації нейронних процесів та ритмічних послідовностей серцебиття і перебування у строї відданих слухачів протягом всієї музичної ночі. Між композиціями були не секундні паузи, а цілі мікроконцерти. Це був притулок у бурхливому музичному смерчі незвичних перформенсів та надцікавих інструментальних композицій»
– «То це лише один з багатьох творів такого типу? Для мене це задовго, тому я й пішов, коли музика перестала існувати й вестибюль заполонили «удари»
– «ви говорите про Александра Внука (Aleksander Wnuk)?».
«Він був в окулярах…»
– « так, це він. Мені сподобалися його інтерпретації ударно акустичних творів».
«Та я й не сумнівався, може ви ще й для флейтистки щось знайдете?»
– «Якщо дозволите, із ударника почну. Цей мікроконцерт…»
– «…А чому ви вживаєте слово «мікроконцерт»?» – « чесно кажучи, вся ніч контрастів модифікувалася у моїй свідомості в один макропроект, у якому існувала драматургія розвитку, положення, форматності мікроконцертів й водночас маніпуляція глядацькою увагою та відчуттями»
– «(задовільний кивок)»
– «отож, мікроконцерт Внука, який відбувався о 23.00, був перенесенням в якусь іншу площину. Ця площина однозначно мала особливу акустичну вібрацію – без цього, вона б стала площиною іншого музиканта. Професіонал виконав сучасні, «нові» твори таких творців, як Per Nørgård, виконавши його «I Ching, III mvt: The gentle, the penetrating», Georges Aperghis – «Graffitis» та Pierluigi Billone – «Mani. Gonxha», Poul Ruders – «Alarm».
«Жодне прізвище для мене не є знайомим…»
– «для мене також, але, щоб зрозуміти твір, це тут не обов’язково. Це «музичні афекти», вивчаючи які, всі музично теоретичні знання стають перепоною. Музична інтуїція, естетика, акустична делікатність – виміри сприйняття твору. Композиції контрастно різні, та, все ж, можна виділити щось поєднувальне: їхній графічний запис здійснений від руки»
– «і що ж? Ручний запис не така вже й дивна справа»
– «погоджуюся, але причина тут трішки незвична. Найперш, скільки не старайся, але найкраще оцифрована партитура такого типу буде виглядати ординарніше (в значенні гірше) ніж будь яка, що створена від руки».
«Якого це типу?»
– «Це горокракс, але який не дає прокляття, а благословляє партитурний твір. Такого роду партитура стає окремим графічним видом музичного мистецтва. Запис твору дає можливість для творчості виконавцю, записуючи не рівномірно виміряну мірність метричних, музичних та драматургічних елементів, а враження про них. «Графікатура», зрівноважуючи, дарує ідею, душу твору. Виконавець дуже вдало наголошував на цьому. Також він підкреслював, що «немає нічого неможливого. Якщо хто говорить Вам, що це неможливо, скажіть йому: «Бувай!» ,і знайдіть того, хто скаже: «А давайте зробимо так…». Він говорив про це у контексті запитання щодо складності виконання тих чотирьох, які він виконав на фестивалі. Можливо, за нього говорив ще відносно молодий максималізм, але ця думка наповнена вірою у те, що ти робиш. Існувала така можливість також послухати роз’яснення розшифровки графічних партитур із його точки зору у контексті виконавського досвіду. Дуже шкода, що ви не вслухали тих творів, так як передати словами це неможливо. Музика – це єдиний носій інформації, який ще досі повністю не зчитується «паперовими майстрами».
«Звідки вам відомо про ці деталі?»
– «я був на ланчі з ним у закладі «Дзиґа» о 13.00 наступного дня після виконання, фактичного того ж другого числа».
«Можливо ви маєте рацію, треба було затриматися ще на трохи…»
– « пам’ятаєте флейтистку?»
– «Звичайно, Ana de la Vega , яка о 21.30 виконала твір, який написав Larry Sitsky «Соната» для флейти solo і також «Jaburzi» для флейти solo, який створив Nigel Edwards. Перший твір – подих музиканта : потужний рівномірний звук із глибоким тембральним насиченням. Виконавець дуже добре прослідувала приховане багатоголосся, відобразивши його у формі динамічного діалогу. Там, де зазвичай горів вогонь розмов, панувала тиша. Музика нагадувала роздуми над філософською концепцією…»
– « а мені нагадувала спостереження за музичною істотою…Спостерігач – виконавець, об’єкт спостережень не музика у її кінцевому вимірі, а у первинній ідеї». «А ви чули другий твір? Виконавець натякала на зв’язок його із латиноамериканською традицією, роблячи його стильовим – стилістика підпорядкована певній відомій та дуже красивій закономірності. Розкішні секвенції були окрасою не менш розкішній гармонії» – «так, а ви помітили риси танго із зміненими акцентами?»
– «ви ображаєте мене, я помітив ще й те, що вона віртуозно володіє ефектом флейтової вібрації, динамічними прийомами та стрибками через прірви октав»
– «пробачте мою необізнаність у ваших пізнаннях, та ви повинні були відвідати грандіозне виконання твору Стравінського «Історія солдата» о 22.00 вже у головному залі філармонії, так як він був між «флейтою» та «ударними»!»
– «безсумнівно, я був присутній на цій музично драматичній постановці, та не помітив, щоб були присутні камери, які це зафіксували!»
– «цього не знаю, але багато хто говорить про проблему із записом…»
– «..щодо постановки, як на мене – чудово! Всі були в захваті. Від септету під керівництвом диригента Сергія Хоровця, який віртуозно озвучив сценічну виставу надавши музиці власну роль переднього плану, яка мала свої забаганки, деколи відмінні від потреб героїв. Від артистів театру Олени Мицко, Андрія Гавришківа, Мирослава Мельника, які продемонстрували високий рівень володіння хореографічним мистецтвом, відтворивши постановку Сергія Наєнка, дивлячись на яку, ти розумієш наскільки сильно творець хореографії вглибився у проблематику твору. До читця – Юрія Глущука, який був одним з артистів, хто провів блискучу декламаційну роботу. Його чіткі мовні відбрації підкреслювали добре вироблений та продуманий образ його героя».
– «а що ви думаєте про сюжет? Фактично, це музика для сцени у формі мелодрами. Стравінський написав його, коли перебував у Швейцарії. Ернест Ансерме познайомив його із твором Шарля Фердинанда Шамю, за мотивами твору якого був написаний цей твір»
…« Сучасна постановка була дуже цікавою через те, що в ній було відтворено складні перерізи різних просторово часових ліній. Артисти, оповідач, музика, символіка – все це ставало частиною одної реальності та водночас одиничними вимірами, які доповнювали та підтримували один одного, а складний сюжет ставав набагато простіший для візуального та слухового сприйняття»
– «ваша правда, тільки це все, що я побачив цього вечора. Ви змусили мене задуматися над правильністю моєї відсутності»
– «якщо дозволите, я наповню ваші прогалини словесними конструкціями, настільки щільно, наскільки нам, українцям дозволяє лексика»
– «я вас слухаю…».
«Отож, після органу о 00.00 ночі (я вже вам розказував) ніч музики динамічно зрушила сузір’я на концертному небі. О 00.30 музика відірвалася від її класичного сприйняття та комп’ютеризувалася.
Це була серія мікрокенцертів у форматі live electronic set, спочатку виконавця MANU о 00.30, пізніше – Миколи Хшановського о 02.30 і останній концертом у цьому форматі, який розірвав фінішну стрічку нічного марафону, було звучання «сетелітного проекту креативного осередку «Пуп Землі» Хатнєграння та CLOZING із елементами «Contemporary dance improvisation and Interactive visualization»
– «Хто такі ці Хатнєграння? Те, що це є проект осередку, я вже зрозумів»
– « на їхній офіційному сайті http://pupzemli.org.ua/sound/ вказано, що це передова українська організація сучасної музики, яка співпрацює із декількома структурами, як «Contrasts» та «Ensamble Nostri Temporis», видавництвом «Українська музика». Проект поставив за мету виконання, імпровізацію музики, без ніякого додаткового навантаження на це слово. Як говорить сайт, сама назва пояснює ідею проекту на 80%»
– « А що відбувалося саме на концерті?»
– « Музична електро-акустика, яку створював Тарас Шмот, ожила у хореографічній постановці-соло Надії Горудько, доповнена зоровими маніпуляціями» – «Можливо, ви розкажете мені про концерти, які будуть ближчі до мого музичного розуміння?»
– « Звичайно, та перед цим хочу виділити унікальний твір, який звучав з 01.00 до 02.00 ночі у виконанні команди таких музикантів, як Vytautas V. Jurgutis – електроніка live і Vaclovas Nevcesauskas – відео live»
– « А яка назва твору?»
– «METROSCAN». Важко взагалі говорити про нього. Під час майже годинного гіпнотичного сеансу електронної візуалізованої музики ти впадаєш у транс, твої рецептори переповнені інформацією, музичні імпульси перевершили нейронні. Це сильний тиск музики на свідомість, як на музичну одиницю. Все відбувалося у головному залі філармонії на великому екрані. В той момент музика, як метафізичне явище, вплинула на матеріальному рівні. Кожна матерія буквально відбивала музичний потік. Відчуття вічності охоплювало майже відразу. Хоча твір є дуже цікавим і я прослуховую його вже не перший раз (він звучав на одеському музичному фестивалі «Два дні й дві ночі» цього ж року), розумію, що саме такий проміжок є безпечним у перерві між слуханням композиції»
– «не знаю, добре це чи погано, що зазвичай оминаю такі експериментальні сучасні творчі модифікації музичної думки…».
«А тепер на чудовий десерт розповім Вам про незвичайний дует, з яким мені довелося неочікувано, але так приємно співпрацювати»
– «Що ви маєте на увазі?»
– «На відміну від інших, мистецтво цього дуету я відчув із середини – я був перевертмейстером піаністки – Марія Нємцової та саксофоніста – Віталія Ватулі. Із уст цих чудових людей я дізнався, що родом вони із Москви, та останні роки живуть у Амстердамі. Їхній проект «Music for peace» не залишить байдужим, особливо українця. Не можу навіть підозрювати, які труднощі можуть приховуватися за завісою такого чистого наміру, та можу сказати одне – they absolutely brought peace to my heart»
– « Мені дуже цікаво що ж вони виконували?».
– « Вони побудували дуже чітку драматургію послідовності творів, які то насторожували, то зацікавлювали, то дивували, то розслабляли. У мене було таке відчуття, що концерт, який тривав із 03.00 до 04.00, відкрив друге дихання як для глядачів, так і для мене»
– « То що ж виконували?»
– «Едісон Дєнісов – Соната для альтового саксофона і фортепіано,Janez Matičič – «Repliques» для альтового саксофона і фортепіано, Nina Šenk – «Impetus» для альтового саксофона і фортепіано, Takashi Yoshimatsu – «Fuzzy Bird Sonata» для альтового саксофона і фортепіано, Назар Скрипник – «[Х]» для альтового саксофона і фортепіано. Зразу було ясно, що твори були вибрані невипадково. Вони мали своє смислове музичне навантаження в контексті концерту. Кожен твір був «граціозно» сучасний – у партитурі були надскладні прийоми гри на саксофоні та місця із меганепростими ансамблевими моментами, із якими пара впоралася на одному диханні. Програма була добре відшліфованою, випрацьованою. Це давало деякий спокій та врівноваженість із точки зору професійності. Однак, яким би не був важким твір, в кінці кожного з них я помічав, як дует усміхається один одному. В цьому вербальному символі я помітив істину радість виконавської можливості виразити мистецтво та отримати за це високу нагороду. Якщо вглиблюватися детальніше»…
… «куди вже детальніше?»
– «послухайте – піаністка звучала дуже впевнено, швидко, точно та зважено. Піаністка продемонструвала чудове відчуття «партнера», я не міг надивуватися синхронністю, з якою звучали твори. Саксофоніст декілька разів змінював трості для кращого тембрального ефекту – тим самим він глибше підходив до висловлення музичної думки того, чи іншого твору. Подолавши всі клапанні прірви, музикант створив унікально чистий, тембрально логічно розвинений звук. Наступного дня Віталій Ватуля вже давав майстер-клас із гри на саксофоні у львівській музичній академії…»
– «прошу, зупиніться. Ви вже достатньо переконали мене у тому, що концерт, який я покинув, став яскравою зіркою тої ночі, що досі світить у комусь із нас. Незважаючи на мою необізнаність у сучасній музиці, наступного разу я б із задоволенням постарався вислухати із неї ідею, що там закладена. Ви подарували мені щось більше ніж просто розповідь. Ви відродили у мені відчуття музики, яка постійно модифікується, постійно постає у новому незвичному образі. Ваші слова, звичайно ж, не зможуть відтворити те, що описують, проте вони можуть направити на те, що описують!»
– «Радий, що зміг поділитися. До нових концертів!»
– «Так, тут ви безперечно маєте рацію»…

Петро Жеруха 

 

Comments are closed.

Всі права захищено © Львівська національна музична академія імені М.В.Лисенка, 2015
Створено Inneti Innovations