МУЗИКА СТРІЛЕЦЬКОЇ ГОЛГОФИ або ШЕДЕВРИ “СТРІЛЕЦЬКОЇ МУЗИ”

НовиниComments Off on МУЗИКА СТРІЛЕЦЬКОЇ ГОЛГОФИ або ШЕДЕВРИ “СТРІЛЕЦЬКОЇ МУЗИ”

Підбиваючи підсумки музичного року Академії, який був неймовірно насиченим та цікавим на велетенську кількість подій, концертів, акцій бачимо, що вони б могли скласти цілий літопис, а окремі з них таки стосувалися сторінок історичного літопису творення української державності. Йдеться про Урочисту Академію, присвячену 98-м роковинам проголошення Західно-української Народної Республіки, яка з великим успіхом та справжньою мистецькою відданістю була проведена силами студентів та викладачів ЛНМА імені М. В. Лисенка 3 листопада 2016 року. Такі акції проводяться в Академії не вперше, але цьогоріч організаторами було вирішено присвятити урочистість пам’яті музичного стрілецтва. Автор цих рядків мала честь прочитати вступну лекцію про музику листопадового чину: композиторів, виконавців-солістів, інструменталістів,  хористів, професіоналів і любителів, які пліч-о-пліч з українськими вояками відстоювали незалежність свого народу, творячи величний звуковий літопис грандіозного національного змагу. І тому статтю, присвячену цій урочистості запропоную у своєрідному форматі, у двох шрифтах, двох вимірах, в яких спробую і охарактеризувати виступи молодих сучасних виконавців, а також викласти низку маловідомих фактів, суджень, подій, пов’язаних з добою національно-визвольних змагань українців та її відображенням в музичній композиторській практиці українських митців.

Борис Кудрик свого часу писав: Сказав колись мудрець, що гноблений народ, який шанує як слід свою мову, має в руках ключі від своєї в’язниці. А ми додамо, гноблений народ, що ще й плекає як слід свою пісню, має навстіж відчинені двері своєї в’язниці”. Можливо тому культ української пісні у всіх її жанрових різновидах і формах було одним з характерних явищ суспільно-культурного життя в Галичині кінця ХІХ – першої половини ХХ ст. Це масове, глибоке зацікавлення національною пісенністю, що спостерігалося і в мистецьких, наукових, громадсько-політичних, і в найширших просвітянських колах галичан, проявлялося різними способами: а популярним гаслом хорових гуртків товариства „Просвіта” були знаменні слова: „Піснею до серця, а серцем до Бога і Батьківщини”. Велику силу пісні як об’єднуючого начала, як звукового коду збірної психіки народу відзначав ще знаменитий Вацлав Залеський – упорядник популярного в ХІХ ст. в Галичині збірника народних пісень: „Пісня – се скарбниця усього того, що найближче доторкає народу. Се голос його серця, образ його життя в радости й неволі, вислів його почувань від колиски до могили”.  Впродовж першої половини ХХ ст. ці пісні підготували покоління українських січових стрільців (старогалицькі гимни і пісні парамілітарних товариств) та, згодом, українську повстанську армію (пісні парамілітарних товариств і стрілецькі пісні). Не випадково композитор і музикознавець Василь Витвицький писав, що стрілецькі пісні „стали невід’ємною частиною відроджених військових традицій нашого народу”. Одним з музичних символів галицького стрілецтва став бойовий гимн легіону УСС та УГА – народна пісня „Ой, у лузі червона калина похилилася” на слова Степана Чарнецького та Григорія Труха.

Саме піснею «Ой, у лузі червона калина» – цим гімном нездоланної віри і змагу до перемоги відкрилася музична частина Академії. У виконанні хору студентів ЛНМА імені М.В.Лисенка (керівник Ігор Даньковський) вражала якась глибинна зосередженість кожного співака. Докладно вистроєний, зрівноважений у тембрально-акустичній якості, з прекрасною дикцією вимовності кожного слова, вправленими голосами під батутою І.Даньковського мішаний хор звучав як єдиний багатоголосий інструмент, але нерукотворний, нематеріальний, а інструмент з душі свого народу. Підкреслю, що хористи – студенти різних виконавських спеціальностей, перетворилися під високомайстерним керівництвом диригента в єдиний організм, і слухаючи та співаючи-співпереживаючи цей гімн, мимоволі пригадувалися реляції щодо одного з найпотужніших хорових колективів України – Республіканської капели О.Кошиця, яку критики в цілому світі називали “живим досконалим оркестром”. Власне оркестральністю, тембральною драматургією В обробці Богдана Дерев’янка хорова акапельна інтерпретація гимну прозвучала і як відгомін тих далеких буремних часів, проносячись трагічними сторінками історії, торкаючись насущних проблем сьогодення, прокладаючи духовний звуковий місток між минулим а сучасним довжиною більше як ціле століття.

Роман Іваничук у Передмові до збірника пісень “Ой у лузі червона калина” в 1990 році писав: “Пролетіла стрілецька пісня через усі перепони – страху, голоду, репресій, депортацій, навіть зруйнування стрілецьких могил – і в неушкодженому вигляді передавалася нам, як пам’ять і стимул до нової боротьби за національне відродження… Кров стрілецьку ніхто не змив і не змиє, нею навіки записалася сторінка нашої історії. Кров стрілецька запеклася стрілецькою піснею в наших серцях.” І дійсно, ці слова письменника якнайкраще засвідчують глибоку народність стрілецької пісні, адже які б витоки не стояли біля джерел її народження — межі її поширення та функціонування в національному середовищі українців всього світу — красномовне тому свідчення.

Пісенна творчість січових стрільців (пісні літературного походження) хронологічно охоплює 1914–1920 рр. – період національно-визвольних змагань і формування Української держави. Більша частина цих пісень постала до 1918 р., тоді як кризова ситуація довкола держави у 1919–1920 рр. зовсім не сприяла піснетворчості. Авторами стрілецьких пісень (текстів і мелодій) були Михайло Гайворонський, Роман Купчинський, Левко Лепкий, Антін Баландюк, Микола Угрин-Безгрішний, Юра Шкрумеляк, Антін Лотоцький, Григорій Трух, Богдан Крижанівський. Вони були безпосередніми учасниками військових подій. Діяльність УСС та УГА, зокрема їх структур –  Пресової Квартири УСС та Артистичної Горстки, в музичній культурі, необхідність якої зафіксували статути, заслуговує особливої уваги з кількох причин. По-перше, – умови Першої світової війни і боротьби за Українську державу надавали їй дуже виразного патріотичного змісту.  . Так, за дослідженням Н.Кобрин “згідно зі статутами, при УСС діяли одночасно два відділи, що опікувалися музикою: відділ співаків і відділ „музиків” (тобто оркестрантів), покликані культивувати українські і, зокрема, стрілецькі пісні, творити і записувати їх, готувати до публікації з метою зберегти пам’ять про визвольні змагання. Точно відомо про діяльність двох стрілецьких хорів. Перший з них був організований на початку війни у 1914 р. під час перебування легіону на Закарпатті за ініціативою М.Гайворонського. Згодом при Коші почав діяти постійний хор, яким керував Л. Гриніщак, а опікувався курінний комендант сотник М. Волошин. У статуті Артистичної Горстки при УСС – мистецької структури, яка діяла безпосередньо на фронті, стверджувалося, що її ціллю є „передати при помочі гарних штук пам’ять про Українських Січових Стрільців будучності і осінити їх в очах потомків блиском артистичної краси”

І дійсно, невимовною красою туги, сліз і жалю пронизана одна з багатьох пісень-реквіємів Михайла Гайворонського на слова Михайла Кураха “Коли ви вмирали”. Обробка Богдана Дерев’янка для хору а capella відрізнялася не лише загостреним відчуттям трагедійного тонусу, але і багатими хоровими динамічно-агогічними прийомами, які дозволяли звукописно відтворити узагальнену картину, зрозпачений пейзаж народного серця, в якому вчувалися і рокотання гармат далекого бою, і переосмислені інтонації сурмів давніх козацьких звитяг, і елементи плачів-голосінь, відгомонів поминальних дзвонів і глибокої, непоборної віри та впевності, що смерть героїв не буває марною. Філігранна, ювелірна робота диригента дозволила підкреслити найтонші нюанси, межові емоційно-психологічні грані драматичних станів і переживань. Хор досконально справився з поставленою метою, виказуючи високий рівень мистецького прочитання. І хоча очі цього голосового оркестру невідступно слідкували за енергетичним епіцентром — своїм диригентом Ігорем Даньковським, молоді музиканти навіть не співали, а радше, як актори, проживаючи образ, демонстрували справжнє дійство. Рівень такого співпережиття художнього твору дозволяє говорити про аспекти режисерсько-театральної концептуальності у вирішенні даного твору. Хористи немов самі були безпосередніми учасниками жалібного походу. Так, хорова обробка Б. Дерев’янка претендує на дуже високу оцінку, а м’ягка некриклива манера співу та дуже інтелігентне – глибоке, без зовнішньої пересади виконання хором студентів ЛНМА ім. М.В.Лисенка під керівництвом І.Даньковського залишили незабутнє враження.

Однак, чи тільки хоровою та вокальною музикою позначилася творчість композиторів “стрілецької музи”? У різних джерелах і спогадах про події 1914–1920 рр. фігурує інформація про три стрілецькі духові оркестри, струнний квартет і мандоліновий оркестр.. Перший оркестр УСС у складі 25 (згодом 30) чоловік був створений при Коші влітку (в серпні) 1915 р. М. Угрином-Безгрішним, Ю. Рабієм та М. Гайворонським (останній став його керівником). Другий оркестр  утворився весною 1918 р. під керуванням Б. Крижанівського і згодом злився із першим, а третій – появився на початку 1919 р., його очолив О.Кухтина. Існував і струнний квартет (М.Гайворонський мріяв про симфонічний чи струнний стрілецький оркестр), який утворився у 1916 р. у складі М.Гайворонського, Я. Барнича, А. Баландюка, Р. Лесика. Маючи достойну освіту, в тім і музичну провід військової інтелігенції плекав і розвиток інструментальної музики. Окремою сторінкою може стати розгляд впливу та використання стрілецьких пісень у композиторській творчості.

Оригінальні твори на основі стрілецьких мелодій писали С. Людкевич („Стрілецька рапсодія” для симфонічного оркестру на теми „Гей, видно село”, „Ой, та й зажурились”), А.Рудницький (атональна фортепіанна соната на тему ), М. Гайворонський, для якого саме стрілецькі пісні стали однією з головних основ творчості, зокрема, слід назвати скрипкову сонатину (тема нагадує інтонації пісні „Їхав стрілець на війноньку”), програмні оркестрові композиції та увертюри на стрілецьку тематику, сценічні твори „Залізна острога”, „Синя квітка”. Для В.Барвінського і Н. Нижанківського стрілецькі пісні були взагалі питомою звуковою аурою, в якій постійно перебувала свідомість митців, їх внутрішньою національною струною. В. Барвінський, наприклад, в циклі „Шість мініатюр на українські народні теми” – творі, що здобув світову популярність і був опублікований у багатьох країнах (в тому числі в США і Японії), використав тему січового маршу „Гей! Там на горі „Січ” іде”.  З творів Н. Нижанківського, в яких часто трансформуються інтонації коломийки, романсу, вальсу, необхідно передовсім згадати фортепіанну прелюдію і фугу на українську тему, варіації на українську тему, солоспів „Засумуй трембіто” на сл. Р. Купчинського. Роман Придаткевич – видатний скрипаль, композитор – автор 4-х симфоній, перша з яких “Україна.Визволення.” побудована на темах стрілецьких пісень, виконувалася в США під орудою Леопольда Стоковського. Це артефакт для української симфонічної музики ХХ ст.

Відлроджуючи ці національні традиції, відома львівська композиторка і бандуристка Оксана Герасименко запропонувала публіці власні Варіації на тему стрілецької пісні “Ой там при долині” для фортепіано. Цей твір прозвучав у виконанні лауреатки міжнародних конкурсів Олени Гав’юк. Зазначу, що вишукано-делікатна манера письма композиторки, ліричний модус зберігаються і в цьому творі, однак, позначеному елементами глибокої драматичної експресії, внутрішнього хвилювання, дуже тонкого і рівночасно правдивого відчуття трагедійності, однак не пересадного, а шляхетного, непоказного, інтровертивно-суб’єктивного. Далебі, головний образ пісні – ранений вмираючий стрілець, який лежить при долині. По-суті це одна з журливих елегій (етимологічно елегії походять з давньогрецької доби і первісно були плачами над могилами загиблих воїнів), і саме перебіг емоційно-душевних станів, гаму варіацій цього настрою влучно і високомистецьки передала у своєму творі О.Герасименко. Проникливою та вдумливою була гра молодої піаністки О.Гав’юк, яка відрізнялася відшліфованістю кожної деталі, тонкою нюансировкою, м’ягким, часами неначе ретушованим звучанням, що вповні відповідало стильовим аналогіям композиторки — символістично-медитативній настроєвості Ф.Якименка, наскрізь пронизанимому пісенністю імпресіонізму В.Барвінського. Загалом же О.Герасименко вдалося створити глибокий психологічний пейзаж в дусі сучасних неоромантичних тенденцій.

«Жалібні пісні, в яких відчуваються інтонації історичної пісенності ХVІ–ХVІІ ст. виникали на найважчих етапах бойового шляху УСС і УГА, після виснажливих боїв за гору Маківку („Ой, там при  долині” сл. і мел. Р. Купчинського), над річкою Стрипою („Ой впав стрілець” сл. і мелодія М. Гайворонського, „Питається вітер смерти” сл. Юри Шкрумеляка, мелодія М. Гайворонського), біля Бережан-Лисоні („Заквітчали дівчатонька” слова і мелодія Р.Купчинського), під впливом відступу за р. Збруч і втрати Галичини („Ой, та й зажурились” слова і мелодія Р. Купчинського) та відчаю від усвідомлення загибелі УГА у 1920 р. („Ой, зацвила, черемха, зацвила” слова Р. Купчинського, мелодія А. Баландюка) — подає наступну інформацію Н.Кобрин, продовжуючи: «Часто у них звучить посмертна згадка-посвята втраченим друзям. Так, пісня „Ой, там при долині”написана на смерть десятника УСС Романа Луцика. Увіковічнили поети і музиканти підхорунжого Василя Мальованого, що загинув на Лисоні, присвятивши йому пісню „Заквітчали дівчатонька стрільцеві могилу”. Внутрішнє зосередження і роздуми, навіяні близькістю та реальністю смерті („Питається вітер смерти” Ю. Шкрумеляка і М. Гайворонського, „Ой, впав стрілець”), або непроминальна пам’ять про величезні жертви українців протягом декількох століть майже безперервних визвольних змагань („Ой та й зажурились”) пронизують багато стрілецьких пісень. У багатій і розмаїтій стрілецькій ліриці виділяється в групі елегій пісня „Засумуй, трембіто” Р. Купчинського, що є останнім епізодом пісенної розповіді січових стрільців. Вона постала 1920 р. у „чотирикутнику смерті”, коли вже став очевидним крах УГА і втрата Української держави. Це вражаючий, сповнений туги і нестерпного сердечного болю, всеукраїнський монолог-плач про марно загиблих у воєнних лихоліттях тисячах галичан. Невипадково його мелодична лінія асоціюється з типовими інтонаційними рисами невольничих плачів і дум: поступеневі низхідні розспіви нагадують інтонації заплачки.       

Жіночий студентський хор фортепіанного та теоретико-композиторського факультетів ЛНМА імені М. Лисенка з надзвичайною емоційністю та душевністю виконав знаменитий твір Романа Купчинського “Засумуй, трембіто”. Ансамбль жіночих голосів якнайкраще передавав ідею цього вселенського плачу-голосіння українського народу. Питомі риси жіночого акапельного співу, глибоко вкорінені в автентичній традиції народнопісенного спадку виявилися з новою силою і в сучасній хоровій обробці Володимира Гущака жалібної стрілецької пісні-хроніки “Ой, там коло зруба”, що розповідає про батька, який знаходить убитого сина на полі бою. І знову перед слухачами постали яскраві хорові картини, тепер уже продириговані молодими хормейстерами-студентами Мар’яною Браташ та Анастасією Грень. Цей жіночий хор, рівно ж як і мішаний, настільки професійно і високохудожньо демонстрував музичні твори, що виникало враження, неначе на сцені фахова капела вокалістів, роками натренована і зіспівана, а проте – це були студенти різних виконавських спеціальностей, кожен з яких крізь призму хорового співу виказував свій загальномузичний розвиток та рівень. Невипадково однією з настійних вимог Р.Шумана до музикантів всіх спеціальностей була участь в хорах чи церковних капелах. Треба віддати належне керівництву і ректору ЛНМА імені М.Лисенка професорові Ігореві Пилатюку в підтримці та реалізації цієї прогресивної ідеї, яка з одного боку збагатила укомплектування хорів академії, з іншого – урізноманітнила музичні практики та враження виконавців-інструменталістів, теоретиків, композиторів, яким безперечно хоровий спів стане в пригоді для вишколення аналітичного інструментарію та безпосереднього оволодіння різними типами хорової фактури, у здобутті особистих преференцій при створенні музики у хорових та вокально-інструментальних жанрах.

У стрілецькому середовищі впродовж усього воєнного часу 1914–1920 рр. функціонували різні види пісенності:українські народні та авторські пісні козацької доби; старогалицькі гимни і патріотичні пісні середини ХІХ ст.; пісні парамілітарних товариств („Січей”, „Соколів” і „Пласту”); і стрілецькі пісні, що синтезували найхарактерніші риси попередніх груп», – писала у своєму дослідженні про жанри стрілецьких пісень Н.Кобрин. Так, дослідниця  виділяє кілька груп авторських пісень: гимни–марші, пісні-заклики, ліричні марші, жалібні пісні, романси та елегії. Гимни і марші бойових одиниць УСС, УГА – безперечно основа стрілецького репертуару (наприклад, гимн кінноти „Коби скорше з гір Карпатів”, марш УГА „Ми йдем вперід” слова і мелодія Л. Лепкого, дотепний гимн безстрашного Лицарства Залізної Остроги „Не сміє бути в нас страху” сл. і мел. Р. Купчинського) та їх командирів (гимн коменданта УСС „Слава, слава отамане” сл. Ю. Назарака, мел. М.Гайворонського). Ці пісні, як правило, були створені в умовах активного наступу, зокрема, гимн кінноти виник під час карпатського походу, марш УГА „Ми йдем вперід” був написаний Л. Лепким під час боїв за Львів, або в періоди тривалих маршів-переходів. Це бадьорі, урочисті, іноді навіть тріумфальні марші, сповнені впевненості і відваги молодого українського війська. Однак чи не найбільш чисельною є група стрілецьких ліричних маршів, в яких вчуваються відгомони журливих козацьких маршових пісень, поєднаних із питомо українськими ліричними пісенними зворотами. «Ці пісні часто поставали під впливом важких боїв із великими втратами (особливо після кривавих боїв над річкою Стрипою у 1915–1916 рр.), заставляючи ще раз усвідомити справжню вартість життя і самопожертви. Серед них: „Йде січове військо” слова і мелодія М.Гайворонського, „Гей, видно село” слова і мелодія Л.Лепкого, „Їхав стрілець на війноньку” М. Гайворонського, „За рідний край” Р.Купчинського з мелодією М. Гайворонського тощо. Зі звуків цих пісень постає картина останнього, вирішального походу, що може принести загибель або перемогу, виникає передчуття трагедії і, водночас, розуміння невмирущості слави національно-визвольних змагань» (за Н.Кобрин).

Три чудові обробки-переспіви стрілецьких ліричних пісень для голосу і фортепіано запропонувала Оксана Герасименко. Перша з них – «Йшов стрілець в чужину» (музика Б.Крижанівського, слова О.Улясенка) прозвучала у виконанні Віталії Якимович, яка дуже глибоко і з влучним поєднанням академічної та народнопісенної манери співу представила пісню-баладу, розігравши сцену прощання — відвічного образу військової тематики. Співачка настільки переконливо і щиросердечно зуміла розкрити художній образ пісні, що в актуальності цього величезного пласта й досі маловідомої стрілецької музики не виникало жодних сумнівів. Дві наступні – “Ой, казала мені мати” (музика і слова М.Гайворонського) та “Заквітчали дівчатонька” (музика і слова Р.Купчинського) з не меншим пієтетом та художньою майстерністю виконала Юлія Бойко, яка вразила яскравим голосовим потенціалом, артистизмом, справжнім оперним розмахом. І дійсно – чудові мелодії цих стрілецьких пісень цілком гідні великої концертної сцени. Загалом жанр обробки народної пісні — це наразі малодосліджена, але колосальна скарбниця бінарної творчості, де адептами виступають народне першоджерело та професійні композиторські інтенції. Артефактом такого порядку є всесвітньовизнаний “Щедрик” (та багато інших обробок) М.Леонтовича. Проте, не менш багатий і цікавий, наразі ще так мало розкритий потенціал концертного репертуару міститься в сольних обробках для голосу з фортепіано М.Лисенка, Д.Січинського, С.Людкевича, В.Барвінського, Л.Ревуцького та багатьох інших українських композиторів. О.Герасименко, спираючись насамперед на галицьку традицію, створила яскраві мистецькі прочитання стрілецьких пісень з розлогою, драматургічно розбудованою фортепіанною партією, по-суті оркеструвавши ці пісні, розкриваючи при тім їх глибинний емоційно-психологічний стрій. Безперечно, що концертний успіх цих творів у рівнозначній мірі залежав від гри чудової піаністки, тонкого музиканта, яка володіючи широкою амплітудою технічно-виконавських ресурсів зуміла якнайкраще разом з вокалістками репрезентувати сольні обробки стрілецьких пісень. Так, партія фортепіано прозвучала у виконанні Наталії Посікіри-Омельчук, яка продемонструвала надзвичайний рівень ансамблевого музикування у сфері вокальної камералістики.

“Стрілецькі романси продовжують традиції велетенського пласта української та західноєвропейської вокальної культури ХІХ ст. – пише Н.Кобрин, продовжуючи: “Вбираючи все багатство і розмаїття лірики, особистих переживань, емоційних станів, вони є оригінальною сторінкою пісенної творчості воєнного періоду. Лірична лінія об’єднує майже всі типи стрілецької пісні та виразно підкреслює національну особливість світовідчування, спонукаючи сприймати і передавати факти у призмі щиросердечного музичного висловлювання, а також ще раз виявляє природну і вічну потребу людини виспівати родинний світ, свої заповітні думки. Саме у великій групі романсів ця сфера образів розкривається яскраво і переконливо, дозволяючи іноді заглянути у мікросвіт людського серця та на короткий час повернути звичне мирне життя. Майже всі романси були написані під час тривалих перерв між бойовими діями протягом 1914–1918 рр., коли була можливість провадити різноманітне культурно-просвітнє і товариське життя в Коші. У їх чудових, розспівних і щирих мелодіях, що часто спираються на ритміку побутових жанрів, постають мальовничі картини стрілецького побуту, яскраві та дотепні портрети друзів: любовні пригоди хорунжого О.Теліщака („Як з Бережан до Кадри”), образ замріяного В.Соловчука на фоні ясних місячних ночей („Човен хитається”), хорунжого Ф. Черника, що потрапив у полон під Бережанами („Гей, там у Вільхівці”). Характерною ознакою цієї групи стрілецьких пісень є об’ємна, повнозвучна, лірична кантилена. Початкова фраза романсів, як правило, охоплює одразу широкий діапазон, сягаючи інтервалів більше октави („За твої, дівчино”, „Колись, дівчино мила”).Серед них виділяються романси, об’єднані наскрізним і лагідним образом сну, що символізує коротку нічну тишу-спочинок („Маєва нічка” сл. мел. Л. Лепкого) або ж образами далеких мрій та химерних спогадів („Ой, шумить, шумить” сл. і мел. Р.Купчинського, „І снилося з ночі дівчині”  сл. і мел. Л.Лепкого), чи вічного сну-смерть на полі бою („Накрила нічка” сл. і мел. Р.Купчинського)». Особливо щемливим та символічним став образ квітучої черемхи, яка своїм ніжним цвітом востаннє вкриває загиблих стрільців.

Свого роду мистецького потрясіння досягли у публіки своїм виконанням стрілецької “Черемхи” лауреати Всеукраїнських конкурсів дует бандуристок Юлії Когут та Вікторії Гамар (керівник О.Ніколенко). Осягнути рівень такого пронизливого ліризму, незвичайної експресії та оголеного драматичного нерва вдається далеко не всім навіть знаменитим артистам. Здивуванню не було меж, що ці дві делікатні дівчини з бандурами в руках здатні на втілення такої сильної трагедійної концепції. Безперечно, що внутрішнє хвилювання молодих виконавиць надавало їх співові якоїсь незбагненної екстреми, передавалося публіці у своїй щирості і непідкупності. А однак, існує в ієрархії артистів рівень досконалої гри на сцені, який все ж поступається тим митцям, які вже не грають, а посправжки живуть на ній. І справді — бандуристки настільки переконливо, відчайдушно (десь на рівні автентичних кобзарських жалощів і заплачок) розповідали, як вони прийшли прибирати свіженьку стрілецьку могилу, замість того щоб квітчати стрільцевую милу… а черемха своїм цвітом його уже вкрила… Це найвищі щаблі поетики, неймовірної сили і глибини метафори, на які здатні лише ціле серце і душа народу…Мимоволі пригадуються слова польського поета Норвіда з поеми про Ф.Шопена, що “тільки люд найвищим є поетом, і тільки люд найбільшим є музиком”. Зазначу, що одна з виконавиць – Юлія Когут була автором обробки цієї  унікальної стрілецької пісні. Перекладення для дуету бандуристок сучасної військової пісні-поеми “Кленова балада” Анатолія Матвійчука здійснила інша учасниця ансамблю Вікторія Гамар. Неначе прокладаючи місток між минулим і теперішнім, артистки з великим художнім смаком та дивовижними тембрально-агогічними ефектами інструментального начала (і як тут не згадати українських народних віртуозів-кобзарів з їх хвилями, плачами, завмираннями чи додаваннями голосу і жалощів), з якоюсь не-жіночою силою оспівували, віддаючи шану загиблим воїнам, які ставали по смерті кленами – поодинокими, гаями, а й цілими кленовими лісами. Цей материнський плач став однією з високих кульмінаційних зон цілого концерту.

Одначе, ще з часів козаччини існує велетенська кількість бойових жартівливих і танцювальних пісень, якими “вдаряли лихом об землю”, відновлюючи сили жартами і сміхом, часто кепкуючи і готуючись до зустрічі з ворогом. Такими є бадьорі, подекуди гіперболізовано енергійні марші (наприклад „Бо війна війною” Л.Лепкого). Так само як в реальності поруч були звитяга, обов’язок, оманлива тиша між боями і жарт. Низка авторських стрілецьких жартівливих і танцювальних пісень з’являється переважно після 1917 р. у переддень створення Української держави та згодом у період відносної фронтової тиші. Передаючи молодечу наснагу, вони висловлювали радість від очікуваного походу на Україну („Зажурились галичанки”) або ж  відсторонювали від щоденних турбот у сферу сміху, жарту, розваги („Казала дівчина” сл. і мел. Л. Лепкого, „Ірчик” сл. і мел. Р. Купчинського, „Мав я раз дівчиноньку чепурненьку” сл. і мел. Р.Купчинського). Н.Кобрин відзначає, що  “їх легкі і невимушені танцювальні ритми, виразні, стрімкі інтонації нагадують козачок чи польку, наближаючись до стилю народних пісень. Популярну в усій Україні пісню „Зажурились галичанки” Р. Купчинський написав після переходу частин УСС за Збруч у поході на Херсонщину, а її танцювальність пронизана радістю близької, майже реальної можливості звільнення цілої України і надією повернення додому».

Імпозантно-вишуканим можна б назвати виступ тріо бандуристок YuMaVita” у складі Юлії Бойко, Маргарети Сторонянської та Віталії Якимович (керівник заслужений діяч мистецтв України Оксана Герасименко). Так, жартівлива стрілецька пісня “Зажурились галичанки” (слова і музика Р.Купчинського) в обробці О.Герасименко прозвучала з витонченим гумором та гострим дівочим вогником у віртуозному блиску та яскравій жартівливій манері. Не менш цікавою виявилася ще одна обробка О.Герасименко тепер уже романсу ніжно-сентиментального плану з легкою долею іронії “Колись дівчино мила” (музика і слова Л.Лепкого). Цей романс може сміливо ввійти в когорту так званих українських “солов’їних романсів”, кращими з яких вважаються твори М.Кропивницького, А. Кос-Анатольського. Тріо продемонструвало не лише чудову ансамблеву єдність та диференціацію окремішніх партій, але й достойну вокальну техніку. Рівно ж звукозображальні ефекти були тонко та майстерно підкреслені і у фортепіанній фактурі. Пейзажно-ліричний, імпресіоністичний настрій “маєвої нічки” творив аккомпанемент, з яким блискуче  справилася автор обробки О.Герасименко. Ці номери відрізнялися легкістю, невимушеністю, граційністю, а музичні вартості творів засвідчували професійність та високий художній смак композиторів “Стрілецької музи”.

Зрештою, стрілецька пісенність мала величезний вплив на композиторську творчість, особливо в Галичині 20–30-х рр ХХ ст. Це засвідчують численні хорові обробки стрілецьких пісень, до творення яких спричинилися практично всі галицькі композитори. В окремому розділі „Стрілецькі пісні” „Великого співаника Червоної калини”, виданого у 1937 р. під редакцією З.Лиська, містяться обробки З.Лиська – 22, М.Колесси – 14, Н.Нижанківського – 8,  М.Гайворонського – 6,  Б.Кудрика – 4, В.Барвінського – 3 (інших козацьких історичних, обрядових, ліричних пісень – 17), С.Людкевича, А.Рудницького, М.Леонтовича – по одній. Надзвичайна популярність цих пісень, особливо стрілецьких, засвідчується наявністю кількох варіантів опрацювання різними композиторами (за Н.Кобрин). Наприклад, „Журавлі” лише у першій половині ХХ ст. мали як мінімум десять обробок (серед них – М. Гайворонського, Ф. Колесси, Я. Ярославенка, Б.Вахнянина, М. Леонтовича, К. Стеценка, О. Кошиця, Л.Ревуцького). Не менш відомою була пісня Л. Лепкого „Гей, видно село”, яка мала принаймні шість опрацювань (зокрема, М.Гайворонського, М. Колесси, Я. Ярославенка, С. Людкевича, К. Стеценка). Цікавим фактом було видання пісні М.Гайворонського „Їхав стрілець на війноньку” в обробці М.Леонтовича з визначенням „галицька народна пісня” одразу під час Першої світової війни. Л. Ревуцькому належить цілий цикл обробок галицьких пісень для голосу з фортепіано, який відкриває стрілецька пісня „Ой, та й зажурились”

Репрезентацію хорових обробок корифеїв української музики першої половини ХХ ст. взяв на себе хор ЛНМА ім.М.В.Лисенка під орудою І.Даньковського. Так, першою з хорових обробок стала жартівлива пісня на музику і слова Л. Лепкого “Казала дівчина” у обробці Нестора Нижанківського. Віртуозна феєрична хорова обробка продемонструвала колосальні технічно-художні можливості чоловічого ансамблю хору. Адже загальновідомою є сецесійна вишуканість і навіть гіпертрофована технічно-вибаглива фортепіанна, камерна, хорова чи вокальна творчість блискучого піаніста і композитора Н.Нижанківського. Не пошкодував винятково претензійних вирішень автор і в цій обробці: поєднання різноманітних вокальних технік, поліфонічних прийомів, динамічних та агогічних нюансів становило неабияку складність для виконавців. Молоді хористи виявили крім того і яскравий акторський хист, відтворюючи образ молодого безпечного юнака, ласого до жіноцтва, такого собі моторного стрільця. І треба відзначити, що не часто почуєш таку віртуозну манеру хорового виконання та ще й чоловічого складу. Хоча, традиції народного гуртового співу, блискучий український ренесанс, за тим – феноменальне партесне бароко, що доходило у концертах 56-ти чоловічих і хлоп’ячих дискантових голосів, врешті – “золота доба” українського класицизму з вершинним жанром хорового концерту – все це диспонувало українських авторів першої половини ХХ-го ст. до створення над-віртуозних композицій, пальма першості серед яких належить звісно О.Кошицю, проте, не менш насиченими і складними є полотна М.Леонтовича і К.Стеценка, П.Гончарова і Я.Яциневича, Н.Нижанківського і З.Лиська, С.Людкевича і В.Барвінського.

Саме останній, доля якого зазнала трагічних колізій, був однією з центральних постатей галицького музичного П’ємонту. І невипадково. Геній цього композитора неначе камертон настроював культурно-мистецьке довкілля, чутливо вбираючи та відображаючи немов рефлєктор усі злети і падіння, мрії свого народу. Безперечно, що стрілецтво та національний змаг українства стали однією з магістральних ліній такої розлогої патріотичної лінії його творчості, яка сфокусувалася насамперед у хоровій та вокально-симфонічній ділянках – наразі ще не вповні розкритих і передусім у виконавському континуумі. Зведений хор ЛНМА ім.М.Лисенка виконав один з найцікавіших та найскладніших хорових творів В.Барвінського –  обробку пісні Р.Купчинського “Ой, там при долині”. Складна поліфонізована багатоплощинна фактура, немов переткана підголосковими мережками, з використанням елементів модальної техніки, творила густе плетиво голосів, покликане втілити важку експресивно-трагедійну концепцію. Хоч і зовні автором була дотримана куплетно-варіантна форма – цей твір можна сміливо назвати хоровою поемою, головним героєм якої є вмираючий воїн. І це виконання було гідне подиву. Зал завмер, вторячи диханню співаків, йдучи кривавими стежками у ті далекі і зовсім близькі часи болючих втрат. Надміру складний твір диригент І.Даньковський інтерпретував з найвищою відповідальністю мистецького чину.  Хор, проводячи цілі грона голосових ліній, кожна з яких була прослухана, скрупульозно проведена, дикційно промовлена в мелодичних оправах інтровертивної кантилени, зрежисерованої мікроансамблевою дифренціацією енергетичних згустків, викликав лише захоплення і вдячність слухачів за можливість доторкнутися до справжнього хорового шедевру..

На закінчення свого виступу хор і диригент запропонували слухачам один з найкрасивіших зразків стрілецької романсової лірики – пісню-романс Левка Лепкого “І снилося з ночі дівчині” в обробці Євгена Козака. Цей ліричний вальс вирізнявся щиросердечністю вислову, певним сентиментальним забарвленням, однак образ червоних маків у дівочому сні та пригортання свого хлопця-стрільця до іншої – смерті з фінальними словами “поганий сон снився, поганий” вносять дисонанс в плинну танцювальну мелодику романсу, підкреслюючи драматизм ситуації. Інтимний зміст романсу тяжіє до первісного сольного викладу, однак і хорове прочитання надало пісні нових сенсів і змістів, трактуючи одиничний інтимно-суб’єктивний стан в прогресії множинного. Адже, практично все, що виникало в найрізноманітніших вокальних жанрах галичани завжди намагалися переспівати хором.

«Ствердження обов’язку кожного займатися музикою як композитора, організатора музичних товариств, диригента чи, принаймні, учасника хорів і оркестрів було вагомим моментом суспільної діяльності галицьких українців, – пише Н.Кобрин. Не випадково о. В.Садовський зазначав таке: „У нашої співацької дружини виробився вже здавна аксийом, що Русин вже родився співолюбивим, мало що не композитором, а що найменше диригентом”. І як наслідок, – масове утворення музичних гуртків при товариствах різноманітного спрямування, освітніх закладах, а також спеціальних музичних організацій. Зокрема, важливу роль відіграли парамілітарні товариства „Сокіл”, „Січ”, „Луг”, „Пласт”, які опікувалися заснуванням власних хорів, оркестрів, вивченням народних і патріотичних пісень, влаштуванням концертів і фестин. В статуті товариства „Січ” вказувалося, що товариство „має вести освітню і культурну працю… Тому веде курс для неграмотних, передплачує часописи, купує книжки для своєї бібліотеки, дає театральні вистави, закладає свій хор і оркестру”. У середовищі цих парамілітарних товарист сформувався наступний пласт патріотичних пісень, що висловлювали ідеї суспільно-національного піднесення межі століть. Авторами найпопулярніших із цих творів (текстів, рідше – мелодій) були І.Франко, К. Трильовський, В. Лебедова (Костянтина Малицька), О. Маковей, В. Пачовський, О. Колесса, Х. Алчевська та багато інших. Відроджуючи військові традиції Запорізької Січі, ці товариства акцентували важливість фізичної вправності і духовного вдосконалення, через культивування рівночасно гімнастики, мистецтва і співу. Адже лише в такий спосіб людина може стати особистістю, а суспільство – розвинутися до рівня модерної, згуртованої нації, здатної до поступу та оборони власної самобутності. Зазначений метод національного виховання нагадує про легендарних спартанських воїнів, яких з дитинства вчили, гартували гімнастикою (танцем) і хоровим співом. Для прикладу, слід підкреслити, що у вимогах першого пластового іспиту вказано знання десяти патріотичних пісень, десяти народних пісень, двох народних танців. Ці традиції живлять і Стрілецьку музу, в лоні якої виникла цілі жанрові різновиди, багато представлені чи не всіма галицькими композиторами.

Суттєвою ж ознакою стрілецьких пісень, і це відзначають всі дослідники, є їх активна фольклоризація, недивлячись на те, що левина частка цих пісень має визначене авторство. Однак, за свідченням авторів цих пісень, які були, як правило, безпосередніми учасниками військових подій, вони створювали ці пісні не з натхнення чи естетичної насолоди, а з потреби та на вимогу, що є одним з основних критеріїв народнопісенної творчості. І хоч “більша частина стрілецьких пісень створена на засадах не традиційної фольклорної, а романсової стилістики…найглибше фольклоризувалися, як це було показово і для авторської творчості минулих століть, пісні, що виявилися не тільки споріднені фолклорній стилістиці, але й ввідзначалися щирістю почуття, зрозумілістю, близькістю їх змісту найширшим верствам українського народу” – зазначає А.Іваницький.  Зрештою, саме в цій площині народнопісенної творчості спостерігається цілеспрямований зустрічний рух багатьох, злитих воєдино в понятті патріотичної пісні компонентів — народної (пісні-хроніки, балади) та композиторскої творчості (авторська стрілецька пісня), різних сфер побутування та функціонування (в безпосередніх військових подіях, в побутовому середовищі українського населення, в концертній практиці), охоплення широкого спектру виконавських ресурсів (народна інтерпретація, виконання професійними та аматорськими хоровими колективами та солістами), вживлення на рівні авторських композиторських творів широкої жанрової палітри (опери, симфонії, кантати, інструментальні та вокально-інструментальні твори, де активно використовуются стрілецькі пісні).

Величними заключними нотами Урочистої Академії стали виступи одного з найбільш яскравих колективів академії – капела бандуристів ЛНМА ім. М. Лисенка (керівники: заслужений артист України Тарас Лазуркевич та заслужений діяч мистецтв України Іван Чупашко). В чудовому виконанні капели прозвучали “хіти” стрілецької музи – “Їхав стрілець на війноньку” М. Гайворонського на слова членів Пресової кватири УСС та популярна жартівлива пісня “Як з Бережан до кадри” Р.Купчинського в обробці Олі Герасименко-Олійник. Про історію та жанрові витоки цих пісень йшлося вже вище, тут же необхідно вказати, що у даній “оркестровці” – капела бандуристів –  стрілецькі пісні прозвучали дуже особливо. Зазначу, що у першій, організованій Гнатом Хоткевичем капелі бандуристів лунали і стрілецькі пісні, адже були по-суті літописом тернистого шляху українського народу. Отож, під звуки бандур в розкішних вокально-інструментальних аранжуваннях (в тім молоденької дебютантки Олі Герасименко-Олійник) повнозвучно, достойно, яскраво прозвучали одні з найпопулярніших стрілецьких пісень, які перетривали крізь всі історичні бурі та заборони, увійшовши в народну свідомість як її власна маєтність. І це – одне з найвищих досягнень композиторського змагу. Відзначу, що спів капели проймав слухачів – об’ємний, широкозакроєний голосовий потенціал, розлога манера викладу, повнозвучна багатоголоса фактура та ще й у супроводі бандурного оркестру – воістину – капела продемонструвала надзвичайні високотехнічні можливості і у вокальній, і в інструментальній царині, вкотре підтверджуючи статус одного з найкращих колективів цього типу в Україні. Велика робота керівників, високий рівень художньо-естетичного смаку, і найголовніше – відчуття радості від творення музики, натхненності молодих виконавців не можуть залишити байдужими нікого. Свого роду епічним завершенням Урочистої Академії став виступ капели бандуристів, бо й справді, окреслюючи синтетичну природу феномену стрілецької пісні, яка “була і залишається історичним щоденником новітньої народної творчості. Його співавторами були не лише укладачі текстів і мелодій, але й широкий український загал, що проніс ці пісні протягом страшного ХХ ст. аж до днів незалежності й державності України” (за А.Іваницький). З цього випливає і означення даної площини як одного з видів національного епосу.

“Стрілецька Голгофа” – таку назву має спроба антології Тараса Салиги, здійснена у 1992 році. Іван Франко, Осип Маковей, Микола Вороний, Уляна Кравченко, Христя Алчевська, Олександр Олесь, Павло Тичина, Антін Лотоцький, Микола Угрин-Безгрішний, Павло Розвій-Поле, Богдан та Левко Лепкі, Петро Карманський, .Василь Пачовський, Степан Чарнецький. Роман Купчинський, Олесь Бабій, Василь Бобинський, Микола Голубець, Юра Шкрумеляк, Михайло Курах., Юліян Назарак. Василь Вишиваний – Вільгельм Ґабсбурґ,  Костя Малицька (Віра Лебедова), Кирило Трильовський, Олександр Колесса, Василь Атаманюк, Богдан Кравців, Сильвестер Калинець, Клим Поліщук, Анатоль та Ярослав Курдидики – авторство багатьох поезій цих митців знайшли музичне втілення, складаючи основу Стрілецької музи.  

Зародившись в катакомбах національного змагу, стрілецька пісня злітає на стяг, лунаючи всією Україною як могутній заклик до волі, та знов потрапляє в катакомби – свідомо пульсуючи на дні застрашеної свідомості, ностальгією пробиваючись крізь тумани океанів, стає останньою опорою та жевріє надією в далеких сибірах. Незалежність Української держави  розкрилила стрілецьку пісню, яка стала виміром врешті сповнених мрій та бажань. І з перспективи часу, і з огляду на сучасні тенденції становлення молодої Української держави — ця музична площина якраз і фокусує всі її необхідні атрибути у звуковому вимірі. 

“Тисячолітній літопис української нації, неначе контрасне різнобарв’я вишиванки, списаний і величними, героїчними і сумними, трагічними сторінками. Серед них – тернистий шлях українства впродовж ХІХ – першої половини ХХ ст., поділеного державними кордонами імперій (Росії та Австрії, до кінця XVIII ст. – Польщі), переслідуваного за спроби розбудувати власне національне життя, навіть за своє етнічне ім’я та мову. Політика обох імперій не приховувала прагнення знищити всі ознаки самостійного існування великої нації і стерти пам’ять про її героїко-трагедійне минуле. Саме тому відбувалося штучне заселення іноземцями споконвічних українських територій, заборонялася чи, принаймні, офіційно нехтувалася українська мова, культура, шкільництво, вводилася політична цензура однобічно розвивалася економіка тощо. Не бракувало і внутрішніх проблем: зокрема, вагомою перешкодою поступу була орієнтація національної еліти то на Росію, то на Польщу чи Австрію, лише одиниці усвідомлювали необхідність опори на власні сили. В таких умовах у ХІХ ст. розвивалося національне відродження, повільно утверджуючи мову і самосвідомість, торуючи шлях українській культурі, поступово формуючи окремі суспільні інституції, зміцнюючи почуття єдності покраяної України” – пише Н.Кобрин. І чи не актуальні ці слова сьогодні? Обіймаючи Захід і Схід, стрілецька пісня як і Гімн України йде шляхом соборування української державності, вона стала істотною частиною суспільної діяльності, засобом відродження національної свідомості, одним з дієвих способів репрезентації українства. Не випадково чеський музикознавець ХХ ст. З. Нєєдли писав, що „політичний рух народу спирається і на його пісню, бо ж передусім у пісні народ вчиться розуміти самого себе”

Вивершив програму один з найяскравіших зразків сучасної патріотичної лірики – твір Оксани Герасименко на слова Марії Чумарної “Золото-блакитна Україна”. Велична, маестатична, сповнена глибокої сердечності (що є однією з ментальних рис українства у вияві кордоцентризму, декларованого ще філософською думкою Григорія Сковороди), напрочуд мелодійна і природна у своїй щирості – ця композиція О.Герасименко – одна з кращих в її багатому композиторському доробку. Сповнена віри і надії, любові до рідного краю “Золото-блакитна Україна” лунала сильними ясними молодими голосами, то рокотала басами немов відлуння литавр, то бриніла високими струнами бандур,  нагадуючи дзвонияк передвістя світла, воскресіння, оновлення, вбираючи минуле, моделюючи сьогодення, прямуючи в майбутнє; немов величава арка увінчувала цей грандіозний концерт, даючи можливість і виконавцям, і слухачам “вчитися у пісні розуміти самих себе”.

Симптоматично, що виникає ряд суттєвих зауваг та рефлексій з приводу цієї акції. Їх всього три, але хочу поділитися ними, сподіваючись на подальшу реакцію.

Перше. Проведення таких акцій — це насамперед настанова і вияв доброї волі очільників музичної академії, тому абсолютно природньою виникає бажання висловити слова щирої подяки організаторам Урочистої Академії – ректору ЛНМА імені М.В.Лисенка, народному артистові України, професору І.Пилатюку, проректорові О.Майчику, а також кафедрам хорового та симфонічного диригування (завідувач І.Юзюк) та народних інструментів (завідувач Л.Посікіра), рівно ж всім учасникам, які приклали максимум зусиль до творення цього музичного дійства. Розуміючи всю складність сучасного історичного моменту, модератори мистецького життя виявили глибоке розуміння значення процесу відновлення історичної пам’яті, надаючи можливість промоції виповнення прогалин в літописі української музики, а найголовніше – актуалізації безперечно цінного пласту в національній музичній культурі, оскільки, як засвідчив концерт – шедеври стрілецької музи беззастережно вартують свого відродження та якнайширшої популяризації.

Друге. Високий професійний рівень виконавців, логічно і цікаво побудована концепція концерту, якість та художня цінність представленої музичної продукції заслуговують на значно ширший розголос та презентацію перед широкими верствами слухачів. З певністю можна констатувати, що кожна сцена України мала би за честь репрезентувати концертну програму такого рівня. По-суті дійсно тематична програма могла би стати цінною не лише в едукаційному чи просвітницькому плані, а й увійти в простір медіа-комунікацій, займаючи гідне місце в інтернет-просторах, причому на різноманітних сайтах та блогах. Зазначу, що у процесі відновлення взаємообміну та співпраці між студенськими колективами (як це відбулося в межах фестивалю “Академія”) показ такої тематичної програми, чи навіть її частин в молодіжному середовищі може мати суттєві позитивні наслідки, не кажучи вже про військо, адже мілітарна тематика цього пласту української музики напряму пов’язана з сучасними військовими подіями, і таки здатна співпережити біль втрат та підняти гін до перемоги.

Третє. Звісно, що активна концертна практика студентів ЛНМА ім.М.В.Лисенка не може змагатися з поточним навчальним процесом, та все ж – саме ці виступи і є показниками та завсідчують високу результативність даного типу освіти. В цьому контексті варто зазначити, що відносно новим явищем стало проведення не лише окремих концертів, але й цілих фестивалів, серед яких найбільш примітними стали грандіозний весняний цикл концертів-звітів усіх кафедр академії, що відбулися в багатьох публічних концертних залах Львова, вишуканий фестиваль камерної музики та багато інших акцій, що проходять на дуже високому професійному мистецькому рівні, вповні заслуговуючи на своє “увіковічнення” та трансляцію в радіо- чи телекомунікаціях. Думаю, що ЛНМА ім.М.Лисенка, не чекаючи дозволів чи вказівок, має вповні заслужене право не лише на себерекламу, але і на рекламу та пропозиції у відповідальній сфері поширення та популяризації музичного мистецтва у його багатогранних вимірах. Створення власної радіо- чи телепрограми, рівно ж як активізація інших медіа-ресурсів, можливо і преси для демонстрації насправді об’ємного та ґрунтовного внеску молодих творчих сил у розбудову української культури — справа благородна, насущна та перспективна. Адже кожен студент-виконавець, артист-професіонал має задбати собі майбутню публіку, бо як сказав Н.Нижанківський “ми, професіонали, є на те, аби створити велику армію любителів, щоб потім разом з нею служити великому мистецву Музики”.

 

Лілія Назар-Шевчук

Comments are closed.

Всі права захищено © Львівська національна музична академія імені М.В.Лисенка, 2015
Створено Inneti Innovations